Громадська та меценатська діяльність Володимира Громницького

В. ГромницькийСеред таких людей, яких варто пам’ятати слід назвати Володимира Громницького, який  народився 1862 р. в с. Красне, Калуського повіту, нині Рожнятівського району Івано-Франківської області. Його батько о. Петро Громницький був парохом у Краснім, Калуського повіту. Священицьке служіння батька продовжили його сини – о. Володимир і о. Євген, який був катехитом у Тернополі, а згодом у Золочеві. Ще один син Сидір був директором гімназії у Львові [1].
Володимир Громницький був висвячений на пасторську службу в 1885р., згодом служив у парафіях в Лисятичах (1885-1888рр.) і Журавно (1888-1889рр.) [1]. У 1890 р. він почав служіння у Тернопільській парафії ГКЦ, а в 33-річному віці, 9 березня 1895 р., очолив її й став найстаршим  парохом міста і його околиць.
Отець В. Громницький був пунктуальним і вимагав цього від усіх священиків. Служба Божа починалися кожного дня о 5-й годині ранку і тривала до 10-ї. Під час Богослужінь у сповідальниці священики сповідали людей. Кожної неділі служили утреню та ве¬чірню з проповідями [3].
Найчастіше отець відправляв Служби Божі в одному з двох найстаріших храмів Тернополя – Середній церкві та у церкві Різдва Христового на вул. Руській. Він уперше створив при церкві великий і найкращий за всі часи хор під керівництвом знаного диригента Степана Шутовського. Хор протягом багатьох років співав щонеділі на Службі Божій, брав участь у різних громадських заходах і святах, наприклад у Шевченківських урочинах, зміцнюючи національний дух тернополян. У дні листопадових подій 1918 р. у Середній церкві присягали на вірність Українській державі військові частини та їх командири (ЗУНР), що розпочали боротьбу за незалежність України. Однією з найяскравіших сторінок діяльності о. Володимира Громницького і свідченням його мужності було жалобне богослужіння за Симона Петлюру третього червня 1934 р., яке відправили три священики на чолі з отцем В. Громницьким [4].
Отець Володимир був активним громадським діячем, ініціатором багатьох заходів на захист українського населення, членом і співорганізатором різних господарських, просвітницьких і добродійних товариств, які опікувалися дітьми, інвалідами, емігрантами. Отець сприяв економічній незалежності українців. У 1928 р. В. Громницький ініціював створення у Тернополі осередку, який надавав багатогранну допомогу українським заробітчанам, що емігрували за кордон. Іншою важливою ініціативою невтомного пароха стало створення в місті кредитного товариства. Для цього придбали земельну ділянку на вул. Міцкевича (тепер – бульвар Т. Шевченка), де вирішили спорудити двоповерхову кам’яницю, яку згодом називатимуть «Українським банком» [2].
Протягом 1906 р. зведення будівлі завершили і 1 листопада споруду освятили. Українське кредитне товариство одержало власне приміщення. У роки Першої світової війни, коли була перервана діяльність кредитного товариства, воно зуміло зберегти громадські гроші та цінні папери, щоб повернути їх вкладникам, а також відновити роботу «Українбанку» в Тернополі. До речі, в цьому приміщенні знайшла притулок і єдина на той час українська газета «Подільський голос», яка обороняла економічні інтереси ремісників та рільників і пропагувала кооперативний рух.
Багато своєї уваги присвятив о. Громницький справі виховання молодого покоління. У Тернополі навчалося значне число селянських дітей в місцевій гімназії. Переважно вони проживали в „Руській Бурсі”, назву якої було змінено на „Українська Бурса”. Отець В. Громницький цікавився також “Селянською бурсою”, де було чимало селянських дітей. Не переставав він цікавитися життям молоді і після війни [5].
Головний парох міста дбав про розбудову закладів освіти і шпиталів, очолював різні громадські комітети, що започатковували культурологічні ініціативи. У ті часи нерідко можна було почути: «Владика Андрей Шептицький осяває своєю мудрістю і добротою українство у Львові, а канонік В. Громницький – у Тернополі». Під його впливом духовно і морально загартувалося кілька поколінь містян.
Під час Першої світової війни, коли був арештований і інтернований на територію Росії Андрей Шептицький, російська окупаційна влада розпочала арешти інших найактивніших священиків. Не оминув такої долі й о. В. Громницький. Парафія переживала тоді складні часи. Коли в Росії вибухнула лютнева революція 1917 р., отець крилошанин приїхав до Києва, куди прибув також звільнений з ув’язнення митрополит Андрей. Митрополит А. Шептицький іменував його своїм генеральним вікарієм на Поділлі, що мало на меті розбудову Греко-Католицької Церкви на східних землях України. Це були буремні і небезпечні часи. Тому, коли В. Громницький повернувся до Тернополя у 1918 р., на знак вдячності прикрасив у церкві ікону Богородиці срібними ризами. Цей образ зберігається у храмі Різдва Христового і сьогодні [2].
Однією з найбільших турбот отця В. Громницького було легендарне «Міщанське братство», яке він очолював у 1895-1921 рр. Він був одним із його засновників, розробляв статут братства, де чітко визначалися його функції: дбати про моральну і матеріальну допомогу членам товариства, заснувати для них читальню та бібліотеку, проводити музичні вечорниці, театральні вистави, всіляко сприяти вихованню свідомої молоді. З 1895 р. парох В. Громницький розгорнув активну діяльність, щоб «Міщанське братство» мало власне приміщення. Завдяки йому міська рада виділила для братства ділянку землі на нинішній вул. Кн. Острозького [5].
Отець допоміг зібрати кошти й матеріали, сприяв будівництву приміщення, яке й тепер служить громаді міста як філармонія. Завдяки В. Громницькому в цьому храмі культури жителі міста познайомилися з мистецтвом Леся Курбаса, Соломії Крушельницької, Марії Заньковецької, Михайла Старицького та інших видатних українців. Тут свої перші реферати виголошував майбутній патріарх Йосиф Сліпий і свої безсмертні поезії читав Іван Франко [2].
Але найцікавішою є справа будови нової церкви, потреба в якій відчувалася вже давно. Отець В. Громницький вирішив купити ділянку. З цією метою він позичив 5000 доларів у митрополита Андрея Шептицького. Відбулося святкове благословення площі та на місці майбутнього храму вкопано хрест. Проте вибух світової війни в 1914 р. перервав приготування  до будівництва.
Подальші події в Україні теж не сприяли початку будівництва. Після визначення державних кордонів у 1928 р. (Паризька мирна конференція) і передачі Східної Галичини до складу Польщі, справа будови нової церкви стала знов актуальною. Було поставлено новий Хрест на місці знищеного в часі війни. Архітектор Володимир Січинський створив нові плани, було зібрано кошти та матеріали, а також завезено 200 кубометрів каменю на фундамент,  5 ваго¬нів вапна.  Всю цю роботу виконували парафіяни безкоштовно.
Однак,  управа міста заявила, що не може надати дозвіл на будівництво церкви. Необхідно було отримати згоду польського архиєпископа Болеслава Твардовського. Цей чоловік свого часу був парохом в Тернополі і знав увесь перебіг подій, пов’язаних з побудовою церкви. На особисті прохання о. Володимира знаходив якісь причини для відмови і, нарешті, категорично заявив, що не дасть дозволу, бо не хоче, аби ця церква стояла так близько його костелу [5].
Тим часом деякі міщани почали збирати підписи проти побудови нового храму. Цей документ мав потрапити в управу міста та послужити як аргумент проти отриманого дозволу. Конфлікт, що стався навколо будівництва церкви, негативно позначився на здоров’ї  о. Громницького.
Помер Володимир Громницький  23 листопада 1938 р., так і не довівши свою мрію про будівництво церкви до кінця. Був похований на Микулинецькому цвинтарі Тернополя в родинному гробівці. Його смерть була дуже сумною подією для усіх вірних прихожан. Але пам’ять про його служіння і справи збереглася.  На честь о. Володимира Громницького в незалежній Україні названо одну з вулиць Тернополя.
Список використаних джерел:
1. https://uk.wikipedia.org/wiki/Громницький_Володимир
2. https://te.20minut.ua/Nashe-mynule/svyaschenik-yakiy-pidnimav-ternopil-10261128.html
3. http://irp.te.ua/gromny-ts-ky-j-volody-my-r-petrovy-ch/
4. http://mb.te.ua/2015/священик-який-піднімав-тернопіль/
5. http://ternopillive.com.ua/pro-stari-tserkvi-ternopolya-foto/


Студентка ІІІ курсу
історичного факультету,
Наталія Богайчук

Регіон: 

Додати новий коментар