Українське суспільство на сьогоднішній день переживає складні процеси переформатування, осмислення основоположних національно-культурних цінностей, визначення перспективних шляхів розвитку і самоідентифікації. Феномен «Майдану» сколихнув не лише Європу, але й весь сучасний демократичний простір. І звуки українського гімну, його мелодика та високий духовний меседж поетичних рядків супроводжували Майдан фактично з перших днів його існування, освячували як моменти трагічних утрат, прощання з героями, так і здобуті перемоги.

«Ще не вмерла Україна» – не просто текст, покладений на музику. Це – частина нашої духовної спадщини, символ відродження і формування української національної ідеї, тяглість якого сягає наших днів. Уперше тоді ще національний гімн зазвучав у незалежній Україні офіційно на урочистому засіданні Верховної Ради 5 грудня 1991 р. у виконанні українського народного хору імені Григорія Верьовки (аранжування Анатолія Авдієвського). Проте тільки 6 березня 2003 р. Верховна Рада України затвердила його як державний гімн.

А створив цей історичний національний славень експромтом у вересні 1862 р. наддніпрянець Павло Платонович Чубинський – видатний український етнограф, фольклорист, статист, письменник, перекладач, режисер, актор, організатор Південно-Західного відділу Російського географічного товариства – прообразу майбутньої академії наук України.

У цю січневу пору виповнюється 175 років від дня народження П. Чубинського.  чубинськийНародився він у незаможній дворянській родині в Баришполі Переяславського повіту Полтавської губернії. Освіту здобував у Переяславському повітовому училищі, потім у другій Київській чоловічій гімназії, а далі – на правничому факультеті імператорського Санкт-Петербурзького університету. Там був учасником української громади, осередком котрої стала редакція журналу «Основа». Сюди сходились видатні українські діячі О. Афанасьєв-Чужбинський, Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш, В. Білозерський, брати Лазаревські та інші. Незабаром студент-юрист Павло Чубинський став постійним автором «Основи», де публікував свої поезії та ранні етнографічні дослідження.

У 1861 р. він захистив дисертацію з проблематики народних звичаїв тодішньої Малоросії. Згодом вчителював у Києві, водночас готувався зайняти кафедру історії російських законів в Університеті імені св. Володимира. Водночас працював у недільних школах, організував таку школу в Борисполі. Продовжував друкуватись у «Основі». Брав активну участь у «Київській громаді», для котрої склав юридичну програму, займався виданням підручників для народу українською мовою, надавав юридичні консультації селянам.

Така просвітницька діяльність П. Чубинського не могла не привернути увагу поліції. Вже в 1862 р. «за вредное влияние на умы простолюдинов» його було заслано до повітового містечка Пінеги поблизу Архангельська. І лише через рік П. Чубинському дозволили оселитись в Архангельську, де він обіймав посади слідчого, секретаря статистичного комітету, редактора губернських відомостей, чиновника з особливих доручень при губернаторові.

У 1869 р. П. Чубинському дозволили перебратись до Санкт-Петербурга. Спершу він працював у редакції тамтешніх «Ведомостей». Його обрали дійсним членом Географічного товариства, доручили очолити експедицію в Південно-Західний край для етнографічних і статистичних досліджень. Упродовж двох років експедиція досліджувала Київську, Волинську, Подільську губернії, частини Мінської, Гродненської, Люблінської, Седлецької губерній та Бессарабію, де компактно проживали українці. Результатом цієї експедиції стали «Праці етнографічно-статистичної експедиції в ПівденноЗахідний край, споряджені імператорським Російським географічним товариством», у семи томах (1872-1879 pp.).

Через втрачене здоров’я в експедиціях Павло Чубинський переїхав у Бориспіль. Тут очолив комісію з перепису неселення Києва в географічному товаристві, підсумком якої стало видання двотомних «Записок».

Звичайно, «українофільський рух» у діяльності громад і товариств викликав спротив російських властей, які вбачали в ньому приховане зазіхання на державну єдність Росії. Арешт Тараса Шевченка, інших членів Кирило-Мефодіївського братства, закриття «Общества хлопоманов», Емський акт, що забороняв видавати літературні твори, ставити татральні вистави, концертні програми українською мовою, припиняв діяльність українських товариств і громад, – усе це призвело до вимушеного виїзду з України творчих людей. Павло Чубинський повернувся в Петербург, де працював чиновником міністерства шляхів. А через два роки за станом здоров’я пішов у відставку і повернувся в Київ. Проте життя його вже згасало. І за день до свoro 45-ліття 1884 р. видатний український етнограф відійшов у вічність. Відспівували Чубинського у церкві Різдва Богородиці – тій самій, де ночувала домовина Тараса Шевченка, – а поховали на Книшевому цвинтарі в Борисполі.

У 1914 р. журнал «Украинская жизнь» випустив у Москві збірник статей «Памяти Π. П. Чубинского». Один з його авторів професор Μ. Ф. Сумцов зазначив: «Праці Чубинського, як раніш, так і тепер, залишаються найґрунтовнішим надбанням української етнографії, закріпляючи… за Π. П. Чубинським міцну славу «гідного сина свого народу, людини з чистим, благородним серцем і з великими історичними заслугами».

Доля наукової спадщини Павла Платоновича Чубинського трагічна. Навіть у науковій бібліотеці АΗ не збереглося повного зібрання його книг. Він особисто зібрав більше чотирьох тисяч обрядових пісень і 300 казок, якими захоплювалися і «знали мало не напам’ять» Леся Українка та її брат Михайло. Збірка віршів під псевдонімом Павлусь «Сопілка», що пронизана залюбленістю Чубинського творчістю Шевченка, так само як і зібрання народних повір’їв та забобон, ще досі не отримала належного пошанування.

Натомість загальнонаціональну популярність і міжнародне визнання здобув його текст «Ще не вмерла України…», покладений на музику М. Вербицьким. Наперекір усім заборонам, народ проніс цю пісню крізь темні в’язниці й сибірські табори та підніс до статусу Державного славня України.

«Я в світі щиро працював, я сіяв те, що Бог послав», – писав Павло Чубинський. За це усе життя був переслідуваний. Ηе знайшлося місця в Україні і його синові Павлові Павловичу – талановитому інженеру шляхів сполучення. Його відправили працювати на Далекий Схід, прийнявши рішення «ближче за Волгу не пускати до України». Зазнав репресій і його правнук Володимир – талановитий поет, композитор і педагог. Садибу Чубинського в 1930 р. зруйнували, а з будівельних матеріалів спорудили колгоспну комору. В 1976 р. знищили гай при садибі й столітнього дуба Чубинського. Але «многотрудний велетень української культури», переслідуваний та заборонений, удостоївся безсмертя. «Маючи такого титана науки й культури, як Чубинський, Україна може успішно будувати цивілізовану незалежну державу, звернену у квітуче майбутнє. Ви маєте провідний мотив, як зірку провідну», – так висловився в 1995 р., на міжнародному фестивалі «Поетична весна», що відбувався в Литві, професор Вільнюського університету Біруте Масюнєне-Балтрушайтіте. Не забуваймо про це.

Дарія Чубата

P.S. 1 січня 2014 р. на центральній площі України державний гімн виконало понад півмільйона людей…